Їх відправили до глухого села, де безчесний голова привласнив їхній пайок, а через два дні його знайшли в яру
Вересень у Глухих Прудах видався мокрим і непривітним. Дороги розкисли настільки, що вози грузли по самі маточини, а коні важко хрипіли, смикаючи посторонки й кидаючи тривожні погляди на сіре, наче повстяне, небо. Конвоїри спішилися на околиці села, закурили, ховаючи цигарки від дрібного дощу, а старший — вусатий чоловік із трьома нашивками — махнув рукою в бік перекошеної лазні, що самотньо чорніла на пагорбі за тином.
— Ось туди й ідіть. Сільрада вирішила, що це буде ваше житло. Розпалюйте піч і живіть. Хліб за картками отримаєте завтра у голови колгоспу.
Іван Олексійович, високий сутулий чоловік у вицвілій сорочці та зім’ятих штанях, заправлених у чоботи, допоміг дружині зійти з воза. Анна Сергіївна ступила на розмоклу землю, похитнулася й ухопилася за його руку. Її обличчя, колись витончене й благородне, тепер змарніло, а під очима залягли темні тіні — слід довгих місяців поневірянь, переїздів і безсонних ночей.
— Нічого, Аню, — тихо сказав Іван Олексійович, підхоплюючи два невеликі вузлики з речами. — Лазня — це навіть добре. Тут сухо, є піч. Якось переживемо зиму.
Конвоїр лише пирхнув, кинув недопалок у багнюку і, не прощаючись, розвернув коней. Віз, чавкаючи колесами, покотився назад до великої дороги, а подружжя залишилося стояти посеред чужого й непривітного села.
З навколишніх дворів уже визирали люди. Хтось дивився з-за паркану, хтось стояв на ґанку. Жінки щільніше закутувалися в хустки, чоловіки мовчки хмурилися. Чужинців тут не любили, а приїжджих із міста — тим більше.
— Ходімо, — сказав Іван Олексійович.
Усередині лазня виявилася просторішою, ніж здавалася зовні. Передбанник із земляною підлогою, кам’яна піч із річкового каміння, двоярусні полиці та маленьке віконце. Пахло старим попелом, мишами та вогкістю.
Анна Сергіївна сіла на пеньок біля печі й сховала обличчя в долонях. Іван Олексійович мовчки згріб сміття в куток, знайшов сухої соломи з порваного матраца й розпалив вогонь. Спочатку дим повалив у приміщення й защипав очі, але незабаром знайшов дорогу до димаря, і полум’я загуло рівно та затишно.
Раптом у двері несміливо подряпалися.
— Хто там? — запитав Іван Олексійович.
Двері прочинилися, і в щілині з’явилася скуйовджена голова підлітка. Хлопчина був худорлявий, у завеликій полотняній сорочці та босий, попри холод. Його світлі, майже прозорі очі дивилися насторожено, але водночас із якоюсь голодною цікавістю.
Він щось нерозбірливо мугикнув і жестом показав, що його прислав голова.
— Ти не розмовляєш? — запитав Іван Олексійович.
Хлопець кивнув. Дістав з-за пазухи окраєць хліба й поклав на лаву. Потім витягнув вузлик із сіллю та дві цибулини. Після цього показав на себе, на новоприбулих і жестом зобразив, ніби щось записує.
Іван Олексійович гірко всміхнувся.
— Отже, маєш спостерігати за нами. Ну що ж, спостерігай. Нам особливо нічого приховувати. Сідай, погрійся.
Хлопець, якого згодом виявилося звати Степком, похитав головою. Він так і залишився стояти біля дверей, переминаючись з ноги на ногу, і дивився на Анну Сергіївну.
Жінка підвела заплакане обличчя, зустрілася з ним поглядом і ледь усміхнулася.
Степко здригнувся, ніби його раптом щось вразило, і вибіг надвір у холодну осінню мряку.
— Нещасна дитина, — прошепотіла Анна Сергіївна. — Боже, скільки ж тут нещасних людей…
— Краще подумай про нас, — похмуро відповів чоловік.
Так почалося їхнє життя в Глухих Прудах.
Розділ другий
Голова колгоспу з’явився наступного ранку.
Без стуку розчинив двері так різко, що клямка відлетіла й покотилася підлогою. Це був кремезний чоловік років сорока п’яти, з короткою шиєю та почервонілим обличчям. Маленькі очі губилися серед зморшок, а з рота найчастіше вилітали накази й лайка.
За ним стояли двоє помічників: худорлявий рахівник Акимович із бігаючими очима та мовчазний здоровило на прізвисько Валун.
— Отже так, — заявив голова просто з порога. — Я тут головний. А ви тепер працюєте на колгосп. Ти, — він ткнув пальцем в Івана Олексійовича, — будеш міряти поля, складати плани та карти. Робота легка. А твоя дружина піде на ферму. Усе зрозуміло?
— Зрозуміло, — спокійно відповів Іван Олексійович.
Голові явно не сподобалося, що новоприбулий не підскочив із місця й не почав вислужуватися.
— А де Степко? — різко запитав він.
Степко з’явився з-за рогу лазні з оберемком хмизу й мовчки став біля дверей.
— Щовечора доповідатимеш, про що говорять і куди ходять. Зрозумів?
Хлопець кивнув.
Коли всі пішли, він залишився стояти біля столу. Потім витягнув шматочок вуглини й швидко написав на стільниці:
«Обережно. Це погана людина».
Іван Олексійович лише важко зітхнув.
— Сам бачу.
Перші тижні минули спокійно. Іван Олексійович працював у полях, робив виміри й креслення. Анна Сергіївна важко працювала на фермі. Степко допомагав їм по господарству, носив воду та дрова.
Одного разу він жестом запитав інженера, що той малює вечорами при світлі каганця.
— Наші поля, — усміхнувся Іван Олексійович.
Та це була не вся правда.
На аркушах, які він ховав під підлогою, були зовсім інші записи…
