— Мамо, ти встигнеш накрити на стіл на сімох? Ми вже їдемо! — син і донька з родинами звикли приїжджати до матері, наче на курорт
— Мамо, ми з Анею з’їздимо в місто, а ти з дітьми посидиш, добре?
Олексій кинув це на ходу, вже натягуючи куртку в передпокої, і навіть не озирнувся — грюкнули вхідні двері, зашурхотів гравій під колесами.
Тамара Іванівна стояла біля плити з лопаткою в руці. На сковорідці підрум’янювався черговий млинець, за спиною на столі остигала каструля борщу, поруч тіснилися миски з нарізаними салатами. Із вітальні долинав гуркіт — онуки стрибали по дивану, телевізор волав мультфільмами на повну гучність. У раковині височіла гора посуду після вчорашньої вечері: тарілки, чашки, сковорідка з присохлими залишками м’яса.
Вона втомлено сперлася на стільницю й на секунду заплющила очі. Поперек нило, ноги гули — вона встала о шостій, щоб усе встигнути. Із кімнати почувся дзвін — щось упало й розбилося.
Тамара Іванівна глибоко зітхнула й знову взялася за сковорідку.
Цей будинок вони будували разом із Віктором тридцять років тому. Тамара Іванівна пам’ятала, як чоловік привіз першу машину цегли, як вона сама місила розчин, як ставили крокви під осіннім дощем. Тоді Віктор казав:
— Дім має бути великий, Томо. Щоб діти приїжджали, щоб онуки бігали. Щоб усім вистачало місця.
Місця вистачало. Віктора не стало чотири роки тому. Відтоді Тамара Іванівна жила сама в цьому просторому будинку з п’ятьма кімнатами, великою кухнею та ділянкою у двадцять соток.
Діти приїжджали. Син Олексій — із дружиною Іриною та двома хлопчаками, семи й чотирьох років. Донька Марина — з чоловіком Олегом і донечкою Поліною, якій нещодавно виповнилося три. Приїжджали часто. Спочатку Тамара Іванівна раділа кожному візиту. Будинок оживав, наповнювався голосами, і їй здавалося, що все йде правильно — так, як було задумано.
Вона часто згадувала свою матір, Зінаїду Петрівну. Та теж тримала дім відкритим: на кожне свято збирала рідню, пекла пироги, накривала довгий стіл у дворі. Але була одна важлива відмінність.
— Ану, дівчата, картоплю чистити! — командувала мати. — Тамаро, неси воду. Людко, розвішуй білизну. Нічого байдикувати.
І вони з сестрою Людмилою бігли, не ставлячи запитань. Носили воду з колонки, чистили овочі, мили підлогу, няньчили молодших двоюрідних братів. Це було природно, як дихати. Ніхто не вважав це подвигом, ніхто не дякував — просто так жили.
Тамара Іванівна не помітила, коли саме візити дітей стали іншими. Це сталося поступово. Спочатку приїжджали на день — привозили щось до столу, допомагали з посудом. Потім почали залишатися на вихідні. Потім — на довгі вихідні з п’ятниці.
Одного разу Ірина сказала за вечерею, розсіяно дивлячись у телефон:
— Тамаро Іванівно, у вас тут так добре. Прямо душею відпочиваєш.
Відпочивала — Ірина. А Тамара Іванівна після кожних таких вихідних почувалася так, ніби розвантажила вагон.
Спина почала боліти по-справжньому минулої осені. Не просто нила — стріляла так, що перехоплювало подих. Після кожних «гостьових» вихідних Тамара Іванівна приходила до тями дні три: лежала, пила таблетки, насилу нахилялася, щоб завантажити пральну машину.
У неї з’явився свій ритуал. Увечері, коли діти й онуки засинали, Тамара Іванівна виходила на кухню й починала перемивати посуд. Тихо, щоб нікого не розбудити. Тарілка за тарілкою, каструля за каструлею. За вікном — темрява, лише ліхтар біля хвіртки похитується. На годиннику — північ, а вона все стоїть біля раковини, і гаряча вода тече по натруджених руках.
Вранці, поки діти ще спали або неквапливо пили каву у вітальні, вона йшла до магазину. Два важкі пакети — молоко, хліб, м’ясо, овочі, солодощі для онуків. П’ятнадцять хвилин в один бік, п’ятнадцять назад, із навантаженими сумками по нерівній ґрунтовій дорозі.
А в понеділок, після їхнього від’їзду, — прання. Чотири комплекти постільної білизни, рушники, дитячі речі, які забували похапцем. Вона розвішувала все це у дворі, і простирадла тріпотіли на вітрі, мов білі прапори.
«Чому вони не бачать? — думала вона, причіплюючи наволочку. — Невже не помічають?»
Подруга Галина Сергіївна, з якою вони дружили ще зі школи, якось зайшла в середу на чай. Подивилася на Тамару Іванівну — на темні кола під очима, на те, як та розтирає поперек, — і сказала прямо, як уміла лише вона:
— Томо, ти сама їх так привчила. Вони не погані. Вони просто не знають, що може бути інакше. Ти ж ніколи нічого не просила.
Тамара Іванівна хотіла заперечити, але слова застрягли в горлі. Бо Галина мала рацію. Вона жодного разу — жодного — не сказала дітям: «Мені важко». Жодного разу не попросила допомогти з посудом, сходити до магазину, прибрати за собою. Вона боялася. Боялася здатися тягарем, боялася почути роздратування в їхніх голосах, боялася, що вони перестануть приїжджати.
Вони приїхали всі разом — на довгі травневі вихідні. Обидві родини, п’ятеро дорослих, троє дітей. Будинок загув, мов вулик.
Тамара Іванівна почала готувати ще зранку п’ятниці. Олексій зазирнув на кухню, втягнув носом повітря й попросив:
— Мам, зроби котлети, як раніше. І пюре. А Кирюша рибу не їсть, йому щось окремо. І Поліна визнає тільки макарони з сиром.
Три різні страви. На вісім людей. Вона лише кивнула.
До обіду онуки розгаласувалися. Семирічний Денис носився вітальнею з молодшим братом. Склянка з вишневим соком перекинулася на світлий килим — бордова пляма розпливлася миттєво. Марина підняла очі від телефона й кинула:
— Мам, потім витреш, добре? Там, здається, содою треба.
Тамара Іванівна промовчала. Витерла килим, повернулася на кухню, взяла на руки Поліну, яка почала хникати, бо Олег «вийшов на хвилинку подзвонити по роботі». Однією рукою гойдала онучку, другою помішувала соус.
О шостій вечора спину схопило так, що вона охнула й опустилася просто на табуретку, зігнувшись навпіл. Сковорідка з котлетами залишилася на плиті. Тамара Іванівна вчепилася в край столу й не могла ні випростатися, ні підвестися.
Хвилини три ніхто не заходив. Потім Марина зазирнула — запитати, коли буде вечеря.
— Мамо? Мам, що з тобою?..
