— Це мій день народження, а не ваші посиденьки! Чому я маю обслуговувати ваших подруг у своє свято?! Ви зовсім совість втратили?!
— Який ще кур’єр, Поліно? Відчиняй негайно, ми тут на сходовому майданчику тупцюємося, у мене вже ноги гудуть по сходах підніматися, — пролунав із домофона невдоволений, вимогливий голос Ніни Андріївни.
— Ніно Андріївно? — Поліна розгублено кліпнула, дивлячись на миготливу кнопку апарата. — А ви… чому не попередили? Я взагалі чекала доставку їжі.
— Я що, до рідного сина маю за записом приходити? Відчиняй, кажу, ми не з порожніми руками, ще застудимося тут на протязі!
Поліна повільно повернула замок і прочинила важкі вхідні двері. Вона готувалася до цього вечора два тижні. Ювілей, тридцять років — дата серйозна, але святкувати її гучно зовсім не хотілося. Вони з Валерою домовилися провести цей день лише удвох. Поліна зробила красиву зачіску в салоні, одягла нову шовкову сукню смарагдового кольору, що підкреслювала фігуру, купила дороге колекційне вино, яке вже годину «дихало» у декантері на столі у вітальні. Запалила свічки. Увімкнула легкий джаз. Залишалося тільки забрати у кур’єра великий сет суші й дочекатися чоловіка з роботи.
Замість кур’єра на порозі стояла свекруха. І не сама. За спиною Ніни Андріївни, щільно збившись докупи, тупцювали три жінки пенсійного віку. На них були громіздкі зимові пальта зі старими хутряними комірами, а в руках — величезні пакети та сумки. Від усієї цієї компанії різко пахло дешевою пудрою, ліками, старою вовною та морозним повітрям.
— Чого застигла у дверях? Пускай гостей! — Ніна Андріївна рішуче рушила вперед, безцеремонно відсунувши Поліну плечем. — Дівчата, проходьте, не соромтеся. Ось тут у них вішалка. Взуття ставте прямо на килимок, нічого страшного, господиня потім прибере.
— Ніно Андріївно, зачекайте, які гості? — Поліна відступила на крок, машинально запахуючи краї легкої сукні, ніби намагаючись захиститися від вторгнення. — Ми з Валерою нікого сьогодні не чекали. Ми хотіли тихо посидіти удвох. У мене навіть їжі на компанію немає, лише суші на двох.
— Ой, скажеш теж — удвох! Ювілей удвох не святкують, це погана прикмета, — відмахнулася свекруха, знімаючи берет. — Ми з дівчатами з ветеранської ради вирішили зайти, привітати тебе по-людськи. Заодно й подивимося, як мій син живе.
Три літні жінки, крекчучи й перемовляючись, почали роздягатися у вузькому передпокої, повністю ігноруючи господиню квартири. Вони штовхалися, зачіпали ліктями дзеркало, кидали шапки на підлогу.
— Тіснувато у вас тут, Ніно, — голосно зауважила одна з приятельок, огрядна пані з яскраво-фіолетовим волоссям, намагаючись втиснути пальто на хитку вішалку. — І шпалери якісь темні. Я ж казала — треба було світлі клеїти, у квіточку.
— Та хто ж мене слухає, Людмило Василівно! — охоче підхопила свекруха. — Молоді зараз усі розумні. Поліно, чого стоїш? Бери пакети, ми там смаколиків до столу набрали. Консерви, ковбаска, горошок. Не з порожніми руками ж на свято йти!
Поліна відчувала, як усередині закипає глухе роздратування. Її ідеальний вечір руйнувався просто на очах. Замість романтики й приглушеного світла квартиру заповнював шумний натовп чужих людей. Вона дивилася на дешеві пакети, які свекруха буквально пхала їй у руки, і не рухалася з місця.
— Я ще раз повторюю, Ніно Андріївно, ми не планували застілля, — голос Поліни став твердішим. — Валера скоро прийде, він втомився після роботи. Ми хотіли повечеряти й відпочити. У мене немає ні сил, ні бажання зараз влаштовувати святковий стіл для ваших знайомих.
— Це як ти зі старшими розмовляєш?! — свекруха обурено вперла руки в боки. — Ми до неї з душею, через усе місто їхали, а вона нас із порога виганяє? Оце виховання! Чули, дівчата? Невістка мене з дому рідного сина виганяє!
— Ой, сором який, — закивала друга жінка, худорлява й моторна, в окулярах із товстими лінзами. — У наш час молодих учили поважати старших. Ми до неї з подарунком, а вона носом крутить.
— Нікуди ми не підемо! — відрізала Ніна Андріївна. — Валерка зараз прийде, він матері завжди радий. А ця нехай свої примхи при собі тримає. Проходимо, дівчата, у кімнату!
Не чекаючи запрошення, свекруха по-господарськи рушила коридором прямо до вітальні. Її подруги, перешіптуючись і кидаючи на Поліну осудливі погляди, потягнулися слідом. Поліна залишилася стояти в передпокої, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні.
У вітальні одразу почулися гучні вигуки. Жінки оцінювали меблі, мацали диван, обговорювали відсутність килима на підлозі.
— Господи, та тут темно! — долинув голос Ніни Андріївни. — Поліно! Чого світло не вмикаєш? Сидите тут у напівтемряві зі своїми свічками!
Поліна увійшла до кімнати й примружилася від різкого верхнього світла. Велика люстра безжально освітила кімнату. Свічки на столі тепер виглядали безглуздо. Джаз, що тихо лунав із колонки, повністю заглушила балаканина непроханих гостей.
Ніна Андріївна вже стояла біля накритого столу й критично розглядала сервірування на двох, порожні келихи та декантер із вином.
— Це що таке? — свекруха гидливо ткнула пальцем у тарілки для суші. — Ви з Валериком із цього їсти збиралися? А чоловіка чим годувати будеш? Мужику нормальна їжа потрібна! Добре, що ми прийшли. Давай, неси нормальну скатертину й тарілки для гостей.
— Ану, ходімо на кухню, — скомандувала вона, схопивши Поліну за лікоть. — Дівчата, ви поки сідайте, телевізор увімкніть, а ми зараз швиденько щось організуємо.
Кухня, поєднана з вітальнею, завжди була предметом гордості Поліни. Глянцеві фасади графітового кольору, вбудована техніка, ідеальна чистота й мінімалізм. Тепер цей простір стрімко заповнювався хаосом. Свекруха вивалювала пакети просто на чисту стільницю й почала їх гарячково розбирати.
На столі з’явилися консерви, ковбаса, сир, майонез і буханець хліба. Різкий запах дешевих продуктів миттєво перебив тонкий аромат дорогих парфумів Поліни.
— Так, діставай святковий сервіз, — розпоряджалася Ніна Андріївна. — І салатниці побільше. Зараз швиденько салат зробимо, ковбаску наріжемо. М’ясо в морозилці є? Діставай. Мої подруги ці ваші роли їсти не будуть. Людям нормальна гаряча їжа потрібна.
Поліна стояла, притулившись спиною до холодильника, і холодним поглядом дивилася на все, що відбувалося. Її ідеальний вечір був знищений, розтоптаний брудним взуттям у передпокої й завалений дешевою ковбасою на кухонному столі.
— Я нічого готувати не буду, Ніно Андріївно, — промовила Поліна абсолютно спокійним голосом. — Сьогодні мій день народження. Я весь день провела в салоні, вдягла шовкову сукню не для того, щоб стояти біля плити й готувати для ваших знайомих, яких бачу вперше в житті.
Свекруха завмерла з ковбасою в руці. Її обличчя витягнулося, а губи стиснулися у тонку лінію.
— Ти тільки подивися на неї! — голосно вигукнула Ніна Андріївна так, щоб у вітальні все було чути. — Яка пані! Сукню вона вдягла! А чоловік у тебе чим харчуватися має? Ми до неї з гостинцями прийшли, а вона заявляє, що готувати не буде! Ледарка! Тридцять років жінці, а розуму так і не набралася. Ніяка ти не господиня, Поліно. Тільки й умієш, що по салонах бігати та гроші Валери на дурниці витрачати!
Із вітальні одразу долинуло схвальне бурмотіння. Подруги свекрухи, які явно прислухалися до розмови на кухні, почали активно обговорювати почуте.
— Ой, Ніно, і не кажи, — голосно озвалася Зінаїда Павлівна, вмощуючись на світлому дивані. — Сучасні дівчата взагалі працювати не хочуть. Їм би тільки нігті фарбувати та в телефоні сидіти. У мене невістка така ж.
— От-от! — підхопила Ніна Андріївна, з силою кинувши ковбасу на дошку. — Я завжди Валері казала, що ти йому не пара. Ні затишку в домі, ні нормальної вечері. Сидить тут у порожній квартирі, чекає, поки їй готову їжу в коробочках привезуть. Це ж треба додуматися — на ювілей гостям суші пропонувати!
Поліна зробила глибокий вдих, намагаючись не реагувати на різкий голос свекрухи. Вона не збиралася опускатися до сварки. Її погляд ковзнув у бік вітальні, і всередині ніби щось остаточно охололо.
Людмила Василівна, та сама жінка з фіолетовим волоссям, стояла біля накритого столу. У руках вона тримала декантер із дорогим італійським вином, яке Поліна спеціально замовляла для цього вечора.
— Людо, а що це за напій тут? — запитала третя жінка, розглядаючи тонкі келихи.
— Та хто його знає, кисле якесь, — пробурмотіла Людмила Василівна, щедро збовтуючи вино. — І келихи незручні. Я краще звичайні склянки принесу.
Перш ніж Поліна встигла щось сказати, жінка плеснула дороге вино у звичайні склянки для води. Темно-рубінова рідина хлюпнула через краї. Людмила Василівна зробила великий ковток, скривилася й невдоволено пирхнула.
— Ну й гидота! Кисле страшенно. От учора настоянка була — оце смакота! А це пити неможливо. Ніно, у вас там чогось солодшого немає?
Поліна дивилася на зіпсоване вино, на брудні сліди від зимового взуття на підлозі, на свекруху, яка завзято змішувала салат із консервів, і відчувала дивовижну холодну ясність. Повітря в квартирі стало важким, просоченим чужою нахабністю.
— Ніно Андріївно, — голос Поліни прозвучав так холодно, що свекруха на секунду завмерла. — Ви зараз же забираєте своїх подруг, свої пакети й залишаєте мою квартиру. Негайно.
— Що?! — Ніна Андріївна різко обернулася. — Ти кого з дому виганяєш? Я мати твого чоловіка! Я маю право тут бути коли захочу! А ти тут ніхто, щоб мені вказувати!
У цей момент у коридорі голосно клацнув замок вхідних дверей. Пролунав звук ключа, що повертався в замку, і до передпокою зайшов Валера.
— Валеро! — видихнула Поліна, і в цьому одному слові змішалися полегшення, прохання про підтримку та ледь стримувані емоції.
