Соня не любила свою доньку і нічого не могла з цим вдіяти. Дорікнути Соні не було за що — у дівчинки завжди були найкращі лікарі, іграшки, розвивальні заняття. Усе як слід, з боку й не скажеш, що Герда — нелюблена дитина. Але це було так. Особливо гостро Соня це відчула, коли народився Павлик. Якщо до крикливої Герди не хотілося підходити, то солодкоголосого Павлика не хотілося випускати з рук, і варто було йому лише пискнути — Соня одразу бігла до його ліжечка.
— Залюбиш хлопця, — жартома дорікав їй чоловік, хоча й сам був без тями від сина. Повертаючись із роботи, він брав його на руки й перераховував маленькі пальчики, ніби за день вони могли зникнути.
— Подивись, у нього навіть нігті, як у мене! — захоплювався чоловік. — Весь у мене пішов!
— А в мене як у кого нігті?
Це втручалася нелюблена Герда. Соня з чоловіком здивовано дивилися на неї й казали, що, мабуть, ні в кого. А самі обоє думали про батька Герди, який отримав строк за жорстокі напади на жінок.
З другим чоловіком Соня познайомилася в суді. Вона тоді плакала, сидячи в коридорі на лавці, від сорому і страху, що тепер усе життя в неї тикатимуть пальцем.
— Чого це така гарна дівчина плаче?
У нього було коротке «їжачком» волосся, грубувате обличчя і клітчаста сорочка поверх футболки. Соня на таких навіть не дивилася. Але їй так хотілося, щоб хоч хтось проявив до неї співчуття… І вона все йому розповіла: про чоловіка, який був науковцем і красенем, а виявився небезпечною людиною, про бліду Герду, яка зводить її з розуму, про родичів, які відвернулися від неї, бо Соня відсудила у брата квартиру, обіцяну їй батьками.
— Та облиш ти всіх, — сказав тоді майбутній чоловік. — Хочеш, я тебе в ресторан зводжу?
У його розумінні ресторан виявився шашличною, але Соня, на диво, отримала задоволення від того вечора. Вона сміялася так, як давно не сміялася, і відчай на якийсь час відступив.
Якщо вперше вона виходила заміж через випадковість, то вдруге — з любові. І сина зачала з любові та взаємної згоди, що їм терміново потрібна дитина. Герда за дитину не вважалася: вона страшенно дратувала Соню, і якби можна було повернути час назад і не народжувати її, Соня із задоволенням так і зробила б.
Герда ж наче навмисне була так прив’язана до Соні, що хоч вовком вий. Вона тягалася за нею по всій квартирі, а в садочку виховательки раз у раз відганяли дівчинку від вікна, до якого вона прилипала в надії побачити маму. Герда просилася на руки, приходила вночі й плакала, що їй наснився кошмар, ніби маму викрали прибульці, малювала їй безліч листівок і навіть придумала вірш:
Якщо раптом стану пташкою,
Буду мамі співать пісні,
Якщо стану я лисичкою,
Все одно будем разом ми!
Буду шапкою, рукавичкою,
Лиш би поруч із мамою бути,
Не частинкою — а її ніжним поглядом
Завжди в серці розквітнути!
У садочку всі так захоплювалися цим віршем, а Соню від нього відвертало.
— Не можу я її полюбити, — зізналася якось вона чоловікові. — Дивлюся на неї, а бачу його, розумієш?
— Не звинувачуй себе, — заспокоїв її чоловік. — Ти дбаєш про неї, не ображаєш. Ти хороша мати. А любов… серцю не накажеш.
Коли Герда пішла до школи, знайшлися «добрі люди», які розповіли, що вона — донька небезпечної людини. Герда прийшла додому в сльозах і запитала:
— Мамо, ти тому мене не любиш? Бо я його донька?
Соня розгубилася.
— Хто тобі таке сказав? Це неправда…
Вона знала, що треба сказати інше — сказати, що дуже її любить. Але язик не повертався.
— Знаєш що? — бадьорим голосом сказала Соня. — Давай на вихідних візьмемо Павлика і підемо в аквапарк, ти ж давно хотіла.
Герда так зраділа цій дрібниці, що Соні знову стало соромно. Вона пообіцяла собі більше приділяти доньці часу, але порушила обіцянку того ж тижня: в аквапарку вона займалася тільки Павликом, а коли донька впала — ще й насварила її.
— Не можна так, люба, — сказала Соні літня жінка. — Дітей треба любити однаково.
— Не повчайте мене! — різко відповіла Соня.
— Я не повчаю. Я з досвіду, — зітхнула та. — За гординю життя карає.
Ці слова засіли в голові Соні. Вона почала погано спати, тривожитися за сина, ніби й справді могла втратити його. Водила хлопчика по лікарях, але не вберегла — він захворів і потрапив до лікарні. Соня молилася, щоб він одужав, і дозволила Герді спати поруч, хоча її все дратувало.
— Мамо, я так тебе люблю! — казала Герда.
— І я тебе, — відповідала Соня, думаючи лише про сина.
Коли Павлик одужав, усе повернулося як раніше: донька дратувала, син радував.
Роки минали. Діти виросли, поїхали вчитися: Герда — на педагогічний, Павлик — на юридичний. Згодом чоловік Соні загинув, і вона різко постаріла.
— Коли ти вже одружишся? — питала вона сина.
— Я не збираюся, — відповідав той.
Здоров’я Соні погіршилося непомітно. Коли звернулася до лікаря — було вже запізно. Лікування давалося важко. Герда залишила роботу і повернулася доглядати матір: годувала, мила, сиділа біля неї ночами.
Павлик майже не приїжджав.
— Він просто не може дивитися, як ти страждаєш, — казала Герда.
Соня втрачала сили, а донька тримала її на собі.
Коли у світі почалася епідемія, стан Соні почав покращуватися. Вона вчилася жити заново.
Павлик приїхав лише раз — коли захворіла Герда і переїхала в старий будинок, щоб не заразити матір.
Згодом Герда перестала відповідати на дзвінки. Соня просила сина перевірити її, але він боявся.
Соня ходила квартирою, повторюючи той самий дитячий вірш.
Лікування допомогло — Соня вижила. Павлик згодом одружився, у неї з’явилися онуки.
Але її маленької Герди більше не було…
