— Ой, ну що вас попереджати? Ми ж усі свої, рідня, як-не-як. Урочистих прийомів не чекаємо. Ви ж нас не виженете?
У двір сільського будинку заїхала розкішна іномарка. З неї, з цікавістю оглядаючи мальовничі околиці, вийшли далекі родичі Тоні.
— Якими долями? Не чекали вас. Ви б хоч попередили про свій приїзд.
— Та ми ж рідня. Які між нами можуть бути церемонії…
…Тоня піднялася сьогодні рано. Сонце тільки сходило, голосно співали півні, сповіщаючи про новий день.
— Гриша, Гриша, вставай. Досить спати, — будила вона чоловіка.
— У-у… Ще рано. Дай поспати, — пробурмотів він.
— Вставай. Треба до спеки картоплю прополоти. Учора ж домовлялися. Заросла вся бур’яном.
Позіхнувши, Тоня пішла готувати сніданок: варені яйця, свіжий домашній хліб, вершки до чаю і сир.
Вони з Григорієм тримали курей і козу, мали великий город. Вирощували все: огірки, помідори, капусту, перець, кабачки, баклажани, моркву, буряк. Біля річки садили картоплю і гарбузи.
Роботи було багато, але вони звикли до неї з дитинства. Праця не тільки годувала, а й приносила задоволення.
Діти виросли і поїхали в місто навчатися. Тоня ними пишалася — самі вступили до інституту, підробляли, щоб не просити грошей.
У гості приїжджали рідко, але батьків не забували.
— Оленка не приїде на вихідні? — спитав Григорій.
— Може й ні. Казала, що на весілля збирається.
До десятої ранку вони закінчили роботу і повернулися додому втомлені. Григорій пішов відпочивати, а Тоня готувати обід — окрошку і смажених карасів.
Раптом у дворі засигналила машина.
— Хто це? Невже донька? — здивувалася Тоня.
У двір заїхала незнайома іномарка.
Знявши фартух, вона вийшла надвір.
З машини почали виходити родичі — тітка Анна, її син Вадим з дружиною і дітьми.
— Привіт, Тонечко! — радісно привіталася тітка.
— Привіт! — обійняв її Вадим. — Ти чудово виглядаєш!
Тоня розгубилася.
— Чому не попередили? Нас могло не бути вдома.
— Та куди ви подінетеся, — махнула рукою тітка. — Субота ж.
— Де Григорій?
— Відпочиває.
— А діти ваші?
— У місті живуть.
— Ну що, господине, приймай гостей.
— Ви надовго? — обережно запитала Тоня.
— Сьогодні відпочинемо у вас.
Тоня зрозуміла: гості залишаються.
Григорій вийшов сонний.
— О, господар! — вигукнув Вадим.
Всі сіли за стіл. Їли із задоволенням.
— Як смачно! Натуральні продукти! — захоплювався Вадим. — Добре, що ми сюди приїхали у відпустку.
— У відпустку? — здивувався Григорій.
— Ну так. Раніше ми тут відпочивали.
— Треба було попередити, — суворо сказав Григорій.
— Та ми ж рідня, — усміхнулася тітка.
Після обіду гості відпочивали, а господарі працювали у дворі.
Коли гості вийшли, Тоня місила глину з гноєм.
— Що це ви робите?
— Розчин для сараю. Допомагайте.
— Із чого це? — скривився Вадим.
— Гній, солома, глина.
— Я не буду! — вигукнула його дружина Віолетта.
— Тоді курку обскуби, — спокійно сказала Тоня.
— Я? Ніколи!
— Нічого, навчишся.
Григорій приніс курку.
— А ти, Віолетто, будеш поливати город добривом.
Він показав бочку з настоєм.
— Це найкраще добриво.
— Як же смердить! — скривилася вона.
— Натурально, — відповів він.
До вечора всі були виснажені.
За вечерею Тоня сказала:
— Завтра підемо на город. Треба картоплю підгорнути.
— Що робити? — здивувався Вадим.
— Землю підсипати.
— А потім ще паркан фарбувати і дрова колоти, — додав Григорій.
Гості мовчали.
— Ми, мабуть, завтра поїдемо, — тихо сказала тітка.
— Додому? — здивувалася Тоня.
— Та ми ж жартували про відпустку.
— Так, справ багато, — підтримав Вадим.
— І мене на роботу викликають, — додала Віолетта.
Тоня і Григорій переглянулися.
Такий прийом запам’ятається надовго.
І наступного разу непрохані гості добре подумають, перш ніж приїжджати без запрошення.
