Коли Сергій сказав цю фразу, за столом спочатку запала коротка тиша.
А потім усі засміялися.
Окрім мене.
— Та ну, це ж правда, — продовжив він, усміхаючись і підливаючи собі вина. — Якби не я, Аня й досі працювала б у своїй бухгалтерії та рахувала копійки.
Його сестра голосно засміялася.
— Це точно!
Свекруха теж усміхнулася.
— Сергій завжди вмів направити жінку в житті.
Я повільно поклала виделку на тарілку.
Курка вже охолола.
Але я майже не їла — більше слухала.
Сергій говорив далі, ніби виступав на сцені.
— Пам’ятаєте, якою вона була, коли ми познайомилися? Скромна, тиха… — він театрально похитав головою. — Нічого б у житті сама не досягла.
Знову сміх.
Я подивилася на стіл.
Біла скатертина.
Келихи.
Салати.
Десять людей за столом.
Його батьки.
Сестра з чоловіком.
Дядько.
Тітка.
Племінники.
Усі слухали його з інтересом.
Наче він розповідав кумедну історію.
— Добре, що я її витягнув, — продовжував Сергій. — А то так і сиділа б зі своїми таблицями.
Хтось сказав:
— Зате тепер у вас бізнес!
Сергій гордо кивнув.
— Звісно. Але хто все це придумав?
Він підняв палець угору.
— Я.
Я повільно підняла очі.
— Справді?
Він усміхнувся.
— Звісно.
— Цікаво.
Сергій не помітив інтонації.
Він був надто захоплений собою.
— Я сказав: «Аня, досить працювати на когось. Треба відкривати свою справу».
Свекруха схвально кивнула.
— Наш Сергій завжди був підприємливим.
Я спокійно запитала:
— А гроші?
Сергій махнув рукою.
— Та що гроші. Головне — ідея.
Я дивилася на нього кілька секунд.
Потім сказала:
— Гроші були мої.
За столом стало трохи тихіше.
Сергій усміхнувся.
— Ну звісно, формально.
— Формально?
— Ну ти ж розумієш. Якби не моя ідея…
Я тихо сказала:
— Ідея відкрити бухгалтерську фірму?
Він усміхнувся.
— Так.
— Цікаво.
— Що?
— Бо я працювала бухгалтеркою десять років.
Його сестра ніяково сказала:
— Аню, ну він же жартує.
Я подивилася на неї.
— Звісно.
Сергій знову підняв келих.
— Та годі, Аню, не ображайся. Ти ж знаєш, я пишаюся тобою.
Я спокійно відповіла:
— Справді?
— Звісно.
— Тоді чому ти щойно сказав, що без тебе я нічого б не досягла?
Він на секунду замовк.
Але швидко знайшовся:
— Це жарт.
Знову сміх.
Хтось сказав:
— Аню, ти надто серйозно все сприймаєш.
Я усміхнулася.
— Можливо.
Сергій продовжив:
— Вона взагалі стала надто серйозною. Раніше була простішою.
Свекруха зітхнула.
— Бізнес змінює людей.
Сергій кивнув.
— Точно.
І додав, сміючись:
— Особливо коли з’являються гроші.
Я подивилася на нього.
— Гроші?
— Ну так.
— Ти маєш на увазі гроші компанії?
— Звісно.
Я тихо запитала:
— Якою володію я?
За столом стало зовсім тихо.
Сергій нервово всміхнувся.
— Ну ми ж сім’я.
— Так.
— Значить, усе спільне.
Я кивнула.
— Звісно.
Він розслабився.
— От бачиш.
Я взяла склянку води.
Зробила ковток.
І спокійно сказала:
— Тоді дивно.
— Що?
— Що я одна плачу податки.
Сергій насупився.
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що ти не працюєш у компанії вже півтора року.
Хтось за столом кашлянув.
Сергій роздратовано сказав:
— Я займаюся стратегією.
Я кивнула.
— Якою саме?
Він відкрив рот.
Але нічого не сказав.
Його сестра швидко втрутилася:
— Аню, давайте не будемо про роботу.
Я спокійно відповіла:
— Добре.
Сергій раптом сказав:
— Якщо чесно…
Він зробив паузу.
— Я іноді думаю, що Аня просто вдало вийшла заміж.
Кілька людей знову засміялися.
Я подивилася на нього.
— Справді?
— Ну звісно.
Він усміхався.
— Я ж тебе зробив.
Тиша.
Я відчула, як усередині щось остаточно ламається.
Але зовні залишалася спокійною.
— Цікаве формулювання.
Він підняв брову.
— Що?
— «Зробив».
— Ну образно.
— Зрозуміло.
Свекруха сказала:
— Сергій завжди був опорою для сім’ї.
Я тихо запитала:
— Для якої саме сім’ї?
Вона здивовано подивилася на мене.
— Для вашої.
Я кивнула.
— Звісно.
Сергій раптом сказав:
— Аню, ти сьогодні якась дивна.
— Справді?
— Так.
Я усміхнулася.
— Мабуть, просто втомилася.
Він знову підняв келих.
— Нічого. Головне — пам’ятати, кому ти завдячуєш.
Я подивилася на нього.
— Кому?
Він сказав із усмішкою:
— Мені.
Хтось за столом знову засміявся.
Я теж усміхнулася.
Але всередині було порожньо.
Дуже тихо.
Наче в кімнаті раптом вимкнули звук.
Я дивилася на цю людину.
Свого чоловіка.
З яким прожила дев’ять років.
І раптом зрозуміла одну просту річ.
Він справді так думає.
Що створив мене.
Що я йому зобов’язана.
Що без нього я — ніхто.
Я повільно встала.
— Ти куди? — запитав Сергій.
— Принесу десерт.
Я вийшла на кухню.
Зачинила двері.
І кілька секунд просто стояла.
Дивилася на раковину.
На чайник.
На вікно.
Потім глибоко вдихнула.
І раптом відчула дивне полегшення.
Наче нарешті побачила правду.
Я повернулася в кімнату з тортом.
Усі продовжували розмовляти.
Сміятися.
Пити вино.
Сергій сказав:
— О, господиня повернулася.
Я поставила торт на стіл.
— Пригощайтеся.
Свекруха сказала:
— Дякую, Аню.
Я усміхнулася.
Сергій нахилився до мене й тихо сказав:
— Не ображайся. Це ж жарт.
Я подивилася на нього.
— Звісно.
— Ну от.
— Ти правий.
Він полегшено усміхнувся.
— Я знав.
Я спокійно додала:
— Просто хороший жарт має бути смішним для обох.
Він насупився.
— Що ти маєш на увазі?
— Нічого.
Я сіла.
Вечеря продовжилася.
Але всередині мене вже все було вирішено.
Вранці я прокинулася раніше, ніж зазвичай.
Сергій ще спав.
Я подивилася на нього кілька секунд.
Потім встала.
Зробила каву.
Відкрила ноутбук.
І набрала номер юриста.
— Доброго ранку, — сказала я. — Мені потрібно подати заяву на розлучення.
Юрист трохи здивувався.
— Терміново?
— Так.
— Є серйозні причини?
Я подумала.
І відповіла:
— Так.
— Які?
Я тихо сказала:
— Учора за вечерею мій чоловік сказав правду.
— І?
Я подивилася у вікно.
— І я нарешті повірила.
Через годину я вийшла з дому.
З документами в сумці.
Сергій прокинувся, коли я вже взувалася.
— Ти куди?
— У справах.
— Рано ж.
Я усміхнулася.
— Так.
Він позіхнув.
— До речі… ти вчора не образилася?
Я подивилася на нього.
— Ні.
— Ну й добре.
Він знову ліг.
— Це ж був жарт.
Я тихо сказала:
— Звісно.
І зачинила двері.
Але тоді Сергій ще не знав, що вже за дві години йому зателефонує сестра.
І скаже одну фразу, від якої він зблідне:
— Сергію… Аня щойно подала на розлучення.
А ще за хвилину додасть:
— І… вона закрила тобі доступ до рахунків компанії.
