Олена була лише скромною працівницею, яка відповідала за прибирання й займала найнепомітніше місце в цьому великому будинку. Але в ту мить, коли дев’ятирічний хлопчик тремтячим пальцем указав на неї, проігнорувавши п’ятьох розкішно вбраних жінок, і вигукнув: «Я обираю її своєю мамою», вона зрозуміла одну просту істину. Іноді чисте дитяче серце бачить те, чого дорослі, засліплені статусом і зовнішнім блиском, не помічають.
«Артеме, негайно йди сюди!» — голос Андрія Ковальчука, власника цього маєтку, звучав суворо й безапеляційно. Він стояв посеред просторого двору перед будинком і відчував, як його терпіння поступово закінчується. Два роки без Оксани здалися йому надто довгим часом самотності. Він вирішив: синові потрібна нова мати, і це питання має вирішитися сьогодні.
Артем грався наодинці біля великого басейну, акуратно складаючи різнокольорові камінці в маленькі вежі. Він часто так робив, коли хотів сховатися від світу, ніби намагався стати непомітним. Відтоді як мама раптово пішла з життя, хлопчик ніби блукав великим будинком, мов маленька тінь.
— Що сталося, тату? — тихо запитав він.
— Сядь поруч, нам потрібно поговорити, — відповів Андрій.
Артем повільно підійшов. Його зелені очі дуже нагадували очі покійної Оксани, і від цього в Андрія на мить стиснулося серце. Він швидко відігнав спогади.
— Синку, ти ж знаєш, як сильно я тебе люблю, правда?
Хлопчик мовчки кивнув. Останнім часом він майже не розмовляв, а посмішка з’являлася на його обличчі дуже рідко.
— Мама завжди хотіла, щоб ми продовжували жити й були щасливі, навіть якщо її більше немає поруч, — продовжив батько.
— Я знаю, — тихо прошепотів Артем.
— Саме тому я прийняв важливе рішення. У тебе буде нова мама.
Хлопчик завмер.
— Як це? — його голос затремтів.
— Я вже відібрав п’ять чудових жінок. Сьогодні ти познайомишся з ними й скажеш, кого хочеш бачити своєю новою мамою.
Обличчя Артема миттєво зблідло.
— Сьогодні?
— Так. Вони вже їдуть сюди.
Хлопчик різко підвівся, і камінці розсипалися по плитці.
— Я не хочу ні з ким знайомитися!
— Ти просто ще не розумієш, — наполягав Андрій. — Це освічені, забезпечені жінки. Одна з них буде добре про тебе піклуватися, і наша сім’я знову стане повною.
— Мені не потрібна чужа людина! — вигукнув Артем.
Андрій відчув, як у ньому закипає роздратування. У своїй компанії він звик, що його рішення виконують одразу. І він вважав, що вдома має бути так само.
— Артеме, досить! Ти їх навіть не бачив.
— І не хочу бачити! Мені не потрібна нова мама!
— Річ не в тому, чого ти хочеш, — суворо сказав батько. — Цьому будинку потрібна господиня. А тобі потрібна мати.
— У мене вже була мама! — раптом вигукнув хлопчик.
Його голос прозвучав так різко, що навіть Андрій здригнувся.
— Вона померла… ти пам’ятаєш? Чи ти вже забув її?
Ці слова боляче вдарили Андрія.
— Я не забув, — тихіше сказав він. — Але життя триває.
— Для тебе, може, і триває. А для мене воно зупинилося того дня, коли мами не стало! — вигукнув Артем і кинувся бігти в глиб саду, де росли старі вишні.
Андрій схопив його за руку.
— Ти залишишся тут і познайомишся з гостями.
— Відпусти мене!
— Я твій батько і знаю, як буде краще.
— Справжній батько не змушував би сина обирати собі іншу маму!
Ці слова приголомшили Андрія. Хлопчик скористався миттю, вирвався і побіг у сад, сховавшись за кущами бузку.
Саме в цей момент біля воріт почулися звуки автомобілів. Приїхали гості — ті самі п’ять жінок.
Олена Петренко в цей час протирала великі панорамні вікна у вітальні. Вона побачила, як до будинку під’їжджають дорогі машини. Чорний автомобіль, білий, сріблястий — усе виглядало як кадр із рекламного ролика.
— Олено! — у кімнату поспішно зайшла економка Галина. — Господар передав: сьогодні ти маєш залишатися тільки в службовій частині будинку. Не з’являйся перед гостями.
— Що сталося? — здивувалася Олена.
Галина тихо сказала:
— Схоже, господар привіз кількох жінок, щоб Артем із ними познайомився.
— Він хоче знайти нову дружину? — тихо запитала Олена, відчувши дивне хвилювання в серці.
Олена стояла біля вікна і дивилася, як одна за одною з машин виходять елегантні жінки. У дорогих сукнях, на високих підборах, із бездоганними зачісками. Вони сміялися, обмінювалися ввічливими словами й поводилися так, ніби вже знали, що одна з них незабаром стане господинею цього величезного будинку.
Олена мимоволі опустила погляд на свої руки. Вони були трохи шершаві від роботи, а на зап’ясті залишився слід від гумової рукавички. Вона тихо зітхнула й хотіла вже повернутися до своїх справ, коли раптом почула тихі кроки за спиною.
— Тітко Олено…
Вона обернулася.
За дверима стояв Артем. Його очі були почервонілі, а волосся скуйовджене, ніби він щойно біг через сад.
— Артеме? Що сталося?
Хлопчик мовчки підійшов ближче. Кілька секунд він просто стояв поруч, а потім раптом обійняв її за талію, міцно притиснувшись.
Олена розгублено погладила його по голові.
— Тихо, тихо… що сталося?
— Тато хоче, щоб я вибрав нову маму, — прошепотів він.
Вона на мить завмерла.
— Я знаю… — обережно сказала вона. — Але він, мабуть, думає, що так буде краще.
— Ні, — похитав головою Артем. — Ніхто не може замінити маму.
Олена не знала, що відповісти. Вона просто присіла поруч із хлопчиком, щоб їхні очі були на одному рівні.
— Іноді дорослі теж помиляються, — тихо сказала вона. — Вони думають, що роблять правильно.
Артем подивився на неї уважно.
— А ви б змусили мене вибирати?
— Ні, — м’яко відповіла вона. — Такі речі не можна наказати.
Хлопчик трохи заспокоївся. Він витер очі рукавом і тихо запитав:
— А якщо я нікого не виберу?
— Тоді просто скажеш про це чесно.
У цей момент у коридорі почувся гучний голос Андрія.
— Артеме! Де ти?
Хлопчик здригнувся.
— Він сердиться…
— Він хвилюється, — сказала Олена.
Артем похитав головою.
— Ні. Він хоче, щоб усе було так, як він сказав.
Кроки наближалися. За мить у дверях з’явився Андрій.
Він уже хотів щось різко сказати, але раптом побачив, як син стоїть поруч з Оленою.
— Ось ти де, — суворо сказав він. — Я шукаю тебе по всьому будинку.
Артем мовчав.
— Гості вже чекають, — продовжив Андрій. — Пора знайомитися.
Хлопчик повільно вийшов уперед.
У дворі біля будинку вже стояли п’ять жінок. Вони розмовляли між собою, інколи поглядаючи на двері.
— Ось мій син, — сказав Андрій. — Сьогодні він познайомиться з вами.
Жінки усміхнулися.
Артем подивився на них. Потім опустив голову.
— Ну ж бо, — тихіше сказав батько. — Не бійся.
Артем раптом повернувся.
Його погляд знайшов Олену, яка стояла трохи осторонь, не наважуючись підійти ближче.
Кілька секунд хлопчик мовчав.
Потім повільно підняв руку і показав на неї.
— Я обираю її.
На подвір’ї запала тиша.
Одна з жінок навіть здивовано видихнула.
— Що? — перепитав Андрій.
Артем зробив крок уперед.
— Я обираю тітку Олену.
Олена розгублено похитала головою.
— Артеме… ні, я…
Але хлопчик не відводив погляду від батька.
— Вона єдина, хто слухає мене. Єдина, хто не намагається замінити маму.
Андрій мовчав.
Уперше за довгий час він уважно подивився на жінку, яку раніше майже не помічав.
І раптом зрозумів щось дуже просте.
Його син вибрав не статус.
Не гроші.
І навіть не красу.
Він вибрав людину, поруч із якою почувався в безпеці.
