— О, які люди! — Ігор підвівся і картинно розкрив руки, ніби збирався міцно обійняти колишню однокласницю. — Вірко Пугаєва, якими долями? Я думав, ти в такі ресторани не ходиш.
— Добрий вечір, Ігорю.
Худорлява жінка з тонким хвостиком, зібраним чорною оксамитовою гумкою, у синіх джинсах і коричневій водолазці легко обійняла свого веселого однокласника.
— А ми тут сидимо й думаємо, куди поділася наша Пугаєва. Наше «Опудало».
Високий і все такий же рум’яний Сашко П’ятаков скривився у своїй неприємній посмішці, яку Віра добре пам’ятала. Так само, як і те жахливе прізвисько — образливу кличку «Опудало», яку колись придумав саме він.
Скільки б вона не намагалася відучити однокласників так її називати — нічого не виходило. З п’ятого класу і до самого випуску майже всі хлопці, а інколи й дівчата зверталися до неї тільки так. Ніхто особливо не намагався її захистити або зупинити глузування.
За давно знайомою шкільною схемою в класі знайшли одного ізгоя — і почали його постійно дражнити. Цим ізгоєм стала Віра.
А сьогодні з дня їхнього випуску минуло вже тридцять років.
Колишні однокласники вирішили зустрітися: випити по келиху шампанського, згадати шкільні роки і водночас показати, хто чого досяг у житті. Дехто охоче розповідав про роботу, хтось — про подорожі, а хтось просто демонстрував дорогі прикраси.
Більшість жінок прийшли у своїх найкращих сукнях. У вухах Олі Соколової блищали маленькі діаманти.
— Ого, Олю, ти мене прямо засліпила! Як була красунею, так і залишилася! — Ігор із захопленням дивився на своє перше шкільне кохання. — От пощастило ж твоєму Славікові!
— Звичайно, пощастило! — Оля усміхнулася і відкинула пасмо волосся за вухо, щоб прикраси було краще видно. — Він свого часу не розгубився, от і має тепер красиву дружину. Славко в мене чудовий. Бачив червону машину біля входу?
— Твоя, чи що?
Продовження далі…
У залі на кілька секунд запанувала дивна пауза. Ніби всі одночасно чекали, що Віра скаже щось у відповідь — виправдається, образиться або хоча б спробує пожартувати. Але вона лише спокійно сіла за край столу, поклала сумку поруч і тихо сказала:
— Я рада вас усіх бачити.
Її спокій чомусь дратував більше, ніж будь-яка суперечка. П’ятаков хмикнув і відкинувся на спинку стільця.
— От тільки не треба цього спокійного тону, Вірко. Ми ж усі пам’ятаємо, яка ти була правильна. Зошити ідеальні, оцінки найкращі. Учителі тебе на руках носили. А тепер що? — він розвів руками. — Де твої великі перемоги?
Кілька людей тихо засміялися. Хтось підняв келих, хтось зробив вигляд, що уважно слухає.
Віра трохи подумала, ніби зважуючи, чи варто відповідати.
— У кожного свій шлях, — сказала вона нарешті.
— Ой, почалося! — перебила Ліза Ігнатьєва. — Зараз буде філософія для бідних.
Ігор спробував трохи згладити ситуацію.
— Та годі вам. Ми ж просто жартуємо. Вірка завжди була надто серйозною. Пам’ятаєш, як ти нас змушувала готуватися до контрольних?
— Пам’ятаю, — тихо відповіла вона.
— От бачиш! — підхопив П’ятаков. — Ми тоді думали, що ти станеш великим професором або хоча б директором якогось інституту.
— А вийшло… — Оля демонстративно окинула її поглядом зверху донизу. — Джинси і водолазка.
За столом знову пролунали приглушені смішки.
Але Віра раптом посміхнулася. Не ображено і не нервово — просто спокійно.
— Знаєте, я колись теж думала, що успіх виглядає так, як ви зараз описуєте.
— А як же він виглядає? — з іронією запитав Ігор.
Вона не встигла відповісти.
Раптом у залі різко згасло світло.
Спочатку хтось подумав, що це частина програми вечора. Але темрява затягнулася. Почулися здивовані голоси.
— Що сталося?
— Це ж ресторан, як таке може бути?
— Де офіціант?
Через кілька секунд у темряві пролунав суворий голос:
— Негайно перевірте систему. Світло має повернутися за хвилину.
Голос був настільки впевненим і владним, що в залі одразу запала тиша.
— Хто це сказав? — прошепотіла Ліза.
Але ніхто не відповів.
Минуло приблизно пів хвилини.
І раптом світло спалахнуло знову.
Гості на мить заплющили очі від яскравих ламп.
А коли відкрили — побачили дивну картину.
Поряд із Вірою стояли двоє чоловіків у ділових костюмах. Один із них щойно поклав телефон у кишеню.
П’ятаков першим порушив мовчання.
— Е-е… що тут відбувається?
Чоловік поруч із Вірою спокійно відповів:
— Просимо вибачення за незручності. Ми перевірили електросистему. Тепер усе працює.
— Ви хто взагалі? — здивувався Ігор.
Той лише коротко кивнув у бік Віри.
— Ми працюємо разом.
Усі погляди одразу повернулися до неї.
— Разом? — перепитала Оля.
Віра трохи ніяково поправила рукав водолазки.
— Я не планувала про це говорити сьогодні.
— Про що? — насторожено спитав Ігор.
Другий чоловік усміхнувся.
— Мабуть, краще сказати прямо. Пані Пугаєва — власниця компанії, якій належить цей ресторан.
За столом стало так тихо, що було чути, як дзвенять келихи.
— Що?.. — ледве вимовив П’ятаков.
— І не тільки цей, — спокійно продовжив чоловік. — У місті ще чотири заклади. І два готелі.
Ліза повільно опустила келих на стіл.
— Це… жарт?
— Ні, — відповів чоловік. — Ми якраз обговорювали з пані Вірою модернізацію електросистеми.
Ігор дивився на неї так, ніби бачив уперше.
— Вірко… ти серйозно?
Вона трохи знизала плечима.
— Я просто працювала.
Оля мовчки дивилася на свої сережки, які ще хвилину тому демонстративно показувала всім.
П’ятаков почервонів.
— Чекай… то виходить… ми…
Віра тихо посміхнулася.
— Ви просто добре проводили вечір. І це нормально.
Але тепер ніхто вже не сміявся.
Ті самі люди, які щойно насміхалися з її джинсів, дивилися на неї зовсім іншими очима.
І вперше за весь вечір ніхто не знайшов, що сказати.
