— Я приїхав, щоб попросити тебе повернутися до мене. Катю, після того як ти пішла, моє сімейне життя так і не склалося. Я не зміг знайти жінку до душі. Минуло понад двадцять років, а я й досі сам. Смуток накотив — і я знову почав думати про тебе.
Катерина визирнула у вікно, почувши шум автомобіля, що під’їхав. Крізь дерев’яний паркан вона побачила, як з машини поважно вийшов Олег.
«Ну от, навіщо він приїхав… Усе ж давно вирішено. Скоро має прийти Павло. Не дай Боже, щоб вони зустрілися. Хоча в нашому селі нічого не приховаєш… Що буде, те й буде», — промайнуло в її голові, поки Олег неквапливо відчиняв хвіртку й оглядав подвір’я.
Катя швидко вийшла з дому, щоб несподіваний гість не зайшов усередину.
Олег, як завжди, був охайно вдягнений. Статний, чорноокий, лише сивина на скронях видавала вік. Він трохи погладшав, носив дорогі окуляри, і в усьому його вигляді читалася впевненість.
Йому було сорок дев’ять. Уже не юнак, але й не старий — у ньому відчувалася серйозність і звичка триматися важливо.
— Привіт, Катю. Не чекала мене побачити? — спокійно запитав він.
— Привіт. Якщо чесно — ні. Здавалося, що все давно стало на свої місця. Навіщо ти приїхав через стільки років?
— Я хочу, щоб ти повернулася до мене, — повторив Олег. — Я не забув тебе. Я переосмислив своє життя.
— Олеже, у мене є чоловік і донька, — твердо сказала Катя. — Я щаслива з Павлом. Навіщо ти з’явився? Ти не подумав, що твій візит може зруйнувати спокій нашої сім’ї?
— Я знаю про твою родину, — не слухаючи її, говорив він. — Але я змінився. Ти ж не для цього сільського будинку створена. Поїхали зі мною, почнемо все спочатку…
Він не встиг договорити, як почув за спиною важкі кроки. Катя стривожено глянула повз нього.
Це був Павло. Він ішов упевнено, по-господарськи, значно вищий за Олега.
— Катерино, хто це? — спитав він, дивлячись на гостя.
— Олеже, прошу, їдь. Тобі тут робити нічого, — сказала вона. — Павле, я все поясню…
— Усе зрозуміло, — спокійно відповів Павло.
Він зайшов до будинку, швидко зібрав речі в сумку й вийшов за хвіртку. Не озираючись, попрямував у бік траси.
Катя стояла зі сльозами на очах. Олег мовчки дивився вслід.
— Чому ти завжди з’являєшся і все руйнуєш? — сказала вона. — Я давно тебе не кохаю. Їдь і більше не повертайся.
Вона забігла в дім, а за кілька хвилин вибігла й кинулася наздоганяти чоловіка.
Олег сидів у машині й бачив, як вона пробігла повз.
«Схоже, я запізнився…» — подумав він.
Катя майже не змінилася: така ж красива, ніжна, лише стала зрілішою. І це робило її ще привабливішою.
Олег давно розумів, що кращої жінки за неї не знайде. Колись він не цінував її, був молодим і легковажним. Вона терпіла, але всьому є межа.
Він згадав, як уперше побачив студентку Катю — веселу, усміхнену. Тоді він був успішним і самовпевненим. Познайомився, одружився, жив у достатку…
Та з часом щастя зникло. Катя часто залишалася сама, чоловік не підтримував її, не дозволяв мріяти. Зрештою вона пішла.
Повернувшись у рідне село, Катя знову зустріла Павла. Він пробачив, зрозумів і став для неї справжньою опорою. У них народилася донька, і життя наповнилося теплом.
Коли Павло побачив Олега біля свого дому, образа затьмарила розум. Він вирішив піти, не дослухавшись до пояснень.
На трасі Катя наздогнала його.
— Павле, не залишай мене. Я люблю лише тебе, — крізь сльози благала вона.
Він ішов далі, але серце не витримало. Озирнувшись, побачив її — розгублену, заплакану.
Вони кинулися назустріч одне одному й міцно обійнялися.
— Я ледь не втратив тебе, — прошепотів Павло.
— Я щаслива з тобою, — відповіла Катя.
Вони стояли, обійнявшись, не помічаючи нічого довкола. Повз проїжджали машини, а для них існувала лише ця мить.
— Птаха щастя спіймали? — пожартувала літня сусідка, що проходила повз. — Тримайте міцно, бо він прилітає лише раз.
Катя всміхнулася, а Павло мовчки кивнув.
Обійнявшись, вони разом пішли дорогою до села — назавжди разом.
Вони йшли повільно, ніби боялися порушити крихкий спокій, що нарешті оселився між ними. Дорога до села тяглася рівною стрічкою між полем і лісом, і кожен крок Павла та Каті відлунював у тиші їхніми думками.
Павло першим порушив мовчання:
— Пробач мені… Я тоді ніби осліп. Побачив його — і все всередині перевернулося. Злякався, що знову можу тебе втратити.
Катя зупинилася й подивилася на чоловіка. В її очах ще блищали сльози, але в погляді вже не було розпачу — лише тепло.
— Я розумію. Але мені було страшно, що ти підеш, не давши мені слова сказати. Минуле не має над нами влади, Павле. Ми вже давно живемо іншим життям.
Він кивнув, міцніше стиснувши її руку.
— Я знаю. Просто іноді страх сильніший за розум.
Коли вони повернулися до двору, сонце вже хилилося до заходу. Будинок стояв тихий, наче чекав на них. У повітрі пахло свіжоскошеною травою, і цей запах раптом здався Каті символом оновлення — простого, справжнього життя, яке вона обрала.
Увечері вони довго сиділи на кухні. Донька слухала, як батьки говорять, і хоча не знала всіх подробиць, відчувала: щось важливе сталося, але все вже добре.
— Мамо, ви більше не сваритиметесь? — несміливо запитала вона.
Катя усміхнулася й обійняла доньку.
— Ні, сонечко. Ми просто ще раз зрозуміли, як сильно одне одного любимо.
Тієї ночі Катя довго не могла заснути. Вона згадувала своє життя, немов перегортала сторінки старої книги. Олег був частиною її минулого — яскравого, але холодного. Там було багато зовнішнього блиску, але замало душевного тепла. Павло ж був її теперішнім і майбутнім — простим, надійним, справжнім.
Десь далеко, за межами села, Олег їхав нічною дорогою. Він уперше за багато років відчув не образу, а порожнечу. Йому довелося визнати: він запізнився не на роки — на ціле життя. Те, що він колись вважав своїм, давно стало чужим. І винен у цьому був лише він сам.
Наступні дні в селі минали спокійно. Люди, як завжди, шепотілися, обговорювали приїзд чужої машини, але поступово інтерес згас. Життя повернулося у звичне русло.
Павло знову працював у дворі, лагодив старий паркан, а Катя поралася по господарству, час від часу виходячи до нього з кухні.
— Знаєш, — сказала вона одного разу, — я вдячна долі навіть за той приїзд.
— За який? — здивувався Павло.
— За приїзд Олега. Якби не він, ми, можливо, так і не сказали б одне одному важливих слів.
Павло посміхнувся.
— Ти права. Іноді життя навмисне випробовує нас, щоб нагадати, що справжнє щастя поруч.
Вони переглянулися — і в цьому погляді було все: пройдені випробування, довіра, любов і впевненість у завтрашньому дні.
Минуле остаточно залишилося позаду. А попереду на них чекало життя — не ідеальне, але своє. І цього було більш ніж достатньо.
