ST. «Ти зобов’язана готувати щодня. Прання й прибирання — теж твої обов’язки», — заявив мій співмешканець і простягнув мені список із п’яти пунктів того, що саме я “повинна” робити.

Я не витримала — і вчинила так, як він точно не очікував.

Того ранку Даніель стояв біля холодильника й дивився на контейнер із пастою так, ніби я поклала туди щось неїстівне.

— Це вчорашнє? — запитав він.

— Так. Я приготувала багато, щоб не стояти біля плити щодня.

Він закрив кришку й поставив контейнер назад.

— Я вчорашнє не їм. Зроби щось свіже.

Без «будь ласка». Без жодного сумніву. Просто наказ.

Я повільно сьорбнула кави й спитала:

— А самому розігріти — не варіант?

Він усміхнувся так, ніби я сказала дурницю.

— Ти ж удома. Тобі простіше.

Мені сорок п’ять. У мене стабільна робота, власна квартира й звичка розраховувати лише на себе. Після розлучення я довго вчилася жити спокійно й без зайвих очікувань. Коли з’явився Даніель, мені здавалося, що це нарешті дорослий чоловік.

Познайомилися ми через застосунок. Він був уважний, писав довгі повідомлення, приносив квіти. На побаченнях платив, цікавився моїми планами, казав, що цінує самостійних жінок.

Перші три місяці все було красиво. Потім він сказав:

— Слухай, мені набридло платити за оренду. Ми ж і так увесь час разом. Може, я переїду до тебе?

Я подумала, що це логічний крок. Помилилася.

Спочатку все виглядало нормально. Він складав речі в шафу, мив за собою тарілку. А за кілька тижнів почав «розслаблятися».

Чашка з кавою залишалася на столі.

— Потім приберу, — казав він. І не прибирав.

Кросівки стояли посеред коридору.

— Не драматизуй, — сміявся він.

Поступово з’явилися знайомі фрази:

— Подай пульт.
— Налий води.
— Де мої ключі? Знайди.

Я працюю з дому, але це не означає, що я його прислуга. Та відчуття було саме таким.

Одного вечора він сів навпроти мене з серйозним виглядом.

— Нам треба все систематизувати, — сказав він. — Щоб не було непорозумінь.

— У якому сенсі?

— Я склав список обов’язків. Щоб усе було по-чесному.

Я насторожилася.

Він відкрив телефон і почав читати:

— Перше. Їжа має бути свіжою щодня. Я не їм учорашнє.

Я мовчки дивилася на нього.

— Друге. Прання і прасування — твоя зона. У мене немає часу цим займатися.

— Цікаво, — сказала я. — Продовжуй.

— Третє. Прибирання раз на тиждень обов’язково. Я цілий день на роботі, мені потрібно приходити в чистий дім.

— А я, по-твоєму, чим займаюся?

— Ти ж удома, — знизав плечима він. — Це не так важко.

Я відчула, як усередині піднімається холод.

Він перегорнув далі.

— Четверте. Близькість має бути регулярною. Мінімум кілька разів на тиждень. Це важливо.

Я усміхнулася криво.

— Це теж за розкладом?

Він не вловив іронії.

— І п’яте. Комунальні витрати ділимо навпіл, але продукти оплачуєш ти. Ти ж частіше готуєш.

— Стоп, — сказала я. — А де твій список?

— У якому сенсі?

— Де твої обов’язки?

Він насупився.

— Я заробляю.

— Я теж.

— Але я втомлююся фізично.

— А я, значить, ні?

Він подивився на мене з легким роздратуванням.

— Ти занадто гостро реагуєш. Це нормальна модель. Чоловік забезпечує, жінка створює комфорт.

Я встала.

— Я нікого не просила мене забезпечувати. І в хатні робітниці не наймалася.

— Ти знову все перекручуєш, — сказав він. — Я просто хочу порядку.

— Порядку? Чи зручності?

Він промовчав.

Тієї ночі я лежала й розуміла одну просту річ: якщо зараз промовчу, за рік це стане нормою.

Вранці я зібрала його речі в коробки. Акуратно, без скандалів. Поставила біля вхідних дверей. Поруч — мій «список»:

1. Забратися з мого дому.

2. Знайти іншу наївну.

3. Більше мені не дзвонити.

Коли він вийшов зі спальні, я спокійно сказала:

— Тобі час шукати іншу квартиру.

Він завмер.

— Це жарт?

— Ні. Я уважно вивчила твій список. Він мені не підходить.

— Ти через дурницю все руйнуєш?

— Це не дурниця. Це ставлення.

Він спробував ще щось сказати, але я перебила:

— Ключі залиш на столі.

За годину двері зачинилися. У квартирі стало тихо.