Наталія вийшла з будівлі пошти, притискаючи до грудей важку коробку. Вітер одразу ж жбурнув їй в обличчя жменю колючої сніжної крупи. Передсвятковий день: парковка забита, люди метушаться з пакетами, а біля самого входу до автовокзалу — тиша. Наче вакуум.
На обледенілій залізній лавці сиділи двоє. Старий у куртці, наскрізь просякнутій інеєм, і маленька жінка, загорнута в зношене пальто. Чоловік так міцно обіймав її, ніби намагався вростати в її тіло, передати останнє тепло. На щоках жінки застигли крижані доріжки — сльози замерзли просто на льоту.
Наталія кинула коробку в багажник і майже бігцем повернулася до них.
— Що ви тут робите? — вона торкнулася плеча старого. Тканина куртки стояла дибки, мов картон. — Вокзал же відкритий, ідіть усередину!
Чоловік підвів голову. Шкіра на обличчі сіра, губи сірі, лише очі — два вуглики.
— Не можна, — голос був сухим шелестом. — Син сказав чекати тут. Біля воріт. Щоб він нас у натовпі не шукав.
— Коли він мав приїхати?
— О десятій. Автобус прийшов о дев’ятій, він сказав: «Чекайте біля входу, я швидко».
На годиннику була початок другої. Мінус дев’ять із вітром. Наталія, яка за роки роботи в лікарні бачила всяке, зрозуміла: ще година — і забиратиме їх уже не син, а спеціальний транспорт із маячками.
— Вставайте. Швидко. Он моя машина, синя.
— Ми не можемо, — прошепотіла жінка, ледве ворушачи губами. — Вікторе, а раптом Діма приїде, а нас немає? Він же розсердиться…
— Не приїде він, Людо, — старий раптом схлипнув, страшно, по-чоловічому, без сліз. — Він телефон вимкнув. Ще о пів на одинадцяту.
Наталія підхопила жінку під лікоть. Та була легкою, мов пташка — самі кістки.
— Поїдемо до мене. Зігрієтесь, чаю вип’єте, а там розберемося.
Удома пахло затишком: смаженою картоплею й старими книжками. Наталія посадила їх на кухні біля батареї. Діти — десятирічний Кирило й маленька Полінка — притихли в коридорі, визираючи з-за одвірка.
— Мамо, а це хто? — прошепотів Кирило.
— Гості, Кирилку. Дістань татові вовняні шкарпетки з комода. Ті, що товсті.
Віктор Іванович сидів, обхопивши кухоль із чаєм. Його руки — великі, в мозолях і старих шрамах — тремтіли.
— Я тесля, — раптом сказав він, дивлячись у порожнечу. — П’ятдесят два роки в столярці. Увесь дім Дімі сам збудував — від фундаменту до коника. Кожну дошку шліфував, щоб він скалку не загнав. А він… «Тату, зрозумій, у мене бізнес, у мене Аліна. А дім я продав — гроші потрібні в обігу. У місті ви не пропадете, там соціальний захист сильний».
Людмила Петрівна лише мовчки хитала головою. Вона й досі не зняла хустку, сиділа, згорнувшись клубком.
— У нього дім — три поверхи, — продовжував Віктор. — Гостьовий будиночок порожній стоїть. А він нас — на автобус… Сказав, що біля вокзалу люди зустрінуть, допоможуть із житлом.
— Які люди? — Наталія завмерла з ополоником у руці.
— Та ніякі, доню. Обдурив він нас. Щоб у вічі не дивитися, коли ми їхатимемо.
Тиждень промайнув у метушливих клопотах. Віктор Іванович, трохи окріпнувши, взявся до роботи: полагодив двері у ванну, які вічно скрипіли, перебрав кухонні шухляди. Кирило ходив за ним хвостиком. Разом вони доробили шпаківню, яку Наталія пів року не наважувалася викинути після смерті чоловіка.
Людмила Петрівна потроху відігрілася, почала допомагати Полінці з уроками. Виявилося, вона сорок років викладала в молодших класах. Дім ожив. Гнітюча тиша вдівства, у якій Наталія жила останні місяці, нарешті відступила.
А в суботу під вікнами заверещали гальма.
Наталія вийшла в коридор, відчуваючи, як усередині все стискається. На порозі стояв чоловік у дорогому пальті, з доглянутим обличчям і важким поглядом. За його спиною маячила жінка в хутрі, бридко стиснувши губи.
— Де вони? — чоловік зайшов до квартири, навіть не знявши взуття. — Я за батьками.
— Ви Дмитро? — Наталія перегородила йому шлях.
— Я Дмитро Бєляков. І я вимагаю повернути моїх батьків. Те, що ви зробили, — це викрадення.
— Викрадення? — Наталія ледь не розсміялася від абсурду. — Ти їх на морозі покинув. Мати твоя вся посиніла.
— Це був тимчасовий захід! — закричав він. — Ми не встигли оформити документи в пансіонат. А ви їх заманили… Ми знаємо про батьківський рахунок. Там великі гроші.
Віктор Іванович вийшов із кімнати. Він здавався спокійним. Лише рука, що лежала на плечі Кирила, побіліла.
— Про рахунок згадав, значить? — тихо сказав він. — Цікаво.
— Тату, поїхали додому. Ця жінка — шахрайка. Вона хоче твої гроші.
— Догляд у нас уже є, — відрізав Віктор. — Справжній. А грошей ти не отримаєш.
— У якому сенсі?
— У тому, що рахунок я оформив на Наталію. На наш із матір’ю догляд і на навчання цим дітям.
Це була неправда, але Наталія промовчала.
Дмитро почервонів і рвучко ступив до батька, та Кирило раптом виставив уперед лікоть, закриваючи дідуся.
— Не чіпайте його! — крикнув хлопчик. — Ідіть звідси! Ви поганий!
— Замовкни! — гаркнув Дмитро.
— Іди, Діма, — з дверей сказала Людмила Петрівна. — За цей тиждень я згадала більше, ніж за весь минулий рік. І те, як ти нас на вокзалі залишив, теж згадала. Це не лікується.
Дмитро розвернувся й грюкнув дверима так, що в серванті задзвенів кришталь.
На кухні запанувала тиша.
— Навіщо ви так сказали? — тихо запитала Наталія. — Він же не відстане.
— Відстане, — важко відповів старий. — Йому були потрібні гроші, а не ми.
Полінка підійшла до Людмили Петрівни й притулилася до її колін.
— Бабусю, не плач. Завтра будемо вішати шпаківню. Синю. Як ти любиш.
Наталія дивилася на них і розуміла: попереду суди й важка боротьба. Але в її уяві з’являвся не злий погляд сина, а синя шпаківня на березі й двоє стареньких, які знайшли дім там, де на них уже ніхто не чекав.
Минуло кілька тижнів. Дім знову жив своїм звичним ритмом, але щось у ньому змінилося назавжди. Людмила Петрівна щоранку вставала раніше за всіх, варила вівсянку й тихо наспівувала старі пісні. Віктор Іванович майстрував у коморі — то полицю, то табурет, ніби намагався повернути собі відчуття потрібності.
Наталія помічала: старі більше не здригалися від кожного телефонного дзвінка. Вони перестали чекати. І в цьому було щось болісно правильне.
Юрист підтвердив: документи можна оформити швидко. Дмитро більше не з’являвся, лише кілька разів надсилав сухі повідомлення. Без вибачень. Без запитань про здоров’я.
У неділю вони всі разом вийшли у двір. Кирило тримав у руках ту саму синю шпаківню. Віктор Іванович обережно піднявся на драбину, закріпив її на березі й відступив на крок.
— Гарно, — тихо сказала Людмила Петрівна.
Полінка засміялася, плескаючи в долоні. У той момент Наталія раптом зрозуміла: сім’я — це не завжди ті, хто дав тобі життя. Інколи це ті, хто не дав тобі замерзнути.
