— Алло, Вітю…
— Приїжджай швидше. Тата не стало…
— Мамо, я зараз зайнятий. Подзвони Світлані.
— Синку, тата не стало! — ахнула Надія Петрівна.
— Мамо, справді, подзвони Світлані. Вона краще з усім упорається. А я, щойно звільнюся, одразу приїду…
Син поклав слухавку.
Надія Петрівна понад годину кликала свого чоловіка Сергія.
У глибині душі вона розуміла, що сталося щось лихе, але серце все ще сподівалося: Бог змилосердиться, і її Сергійко проживе ще довге життя…
Вона вже кілька років була дуже слабкою. Усі ці роки жінка день і ніч благала Бога лише про одне — щоб піти раніше за нього. Бо інакше їй довелося б доживати віку в якомусь будинку для людей похилого віку.
Надія Петрівна ще кілька разів покликала чоловіка на ім’я, але він так і лежав, відвернувшись обличчям до стіни.
Її серце здригнулося.
Було важко усвідомити, що її Сергійка, з яким вона прожила душа в душу не один десяток років, більше немає.
Хто тепер піклуватиметься про неї?
Хто годуватиме?
Хто купатиме?
Діти нізащо у світі не захочуть узяти на себе такий тягар.
І раніше вони не надто прагнули допомагати батькам, а тепер — тим більше.
Скільки разів вони вмовляли батька віддати Надію Петрівну до пансіонату, мовляв, так їй буде легше, а чотирикімнатну квартиру продати й купити меншу.
Та Сергій Іванович щоразу відмовлявся. Він не міг зрадити кохану жінку, з якою прожив п’ятдесят років у любові й злагоді та яка подарувала йому трьох дітей.
Він навіть записався на курси масажу, щоб самостійно робити дружині процедури. Навчився готувати, купив пральну машину, власноруч змайстрував спеціальне крісло, завдяки якому переносив дружину з кімнати до ванної.
Ванну він також переробив — прибрав стару ванну й облаштував душ.
Здавалося, чоловік зробив усе можливе, аби полегшити життя дружини.
У кімнаті завжди були живі рослини, що тішили око цілий рік. А коли теплішало, Сергій Іванович вивозив дружину на лоджію, і вони разом із висоти сьомого поверху милувалися містом…
Спогади обірвалися, коли Надія Петрівна почула дзвінок у двері.
— Хто б це міг бути? — подумала вона.
Вона не могла відчинити двері, а тим часом наближався обід. Ледве дотягнувшись до телефону, жінка знову набрала номер сина.
— Алло, Вітю…
— Приїжджай швидше. Здається, тата більше немає…
— Мамо, я зараз зайнятий, у мене багато справ, — відповів син. — Подзвони Світлані.
— Синку, тата не стало! Невже ти не можеш відкласти роботу?
— Не вигадуй, — роздратовано сказав Віктор. — Може, він просто спить? Я вчора з ним говорив, він ні на що не скаржився.
— Він ніколи так довго не спить. Я знаю — щось сталося. Я гукаю, а він не відповідає. Синку, приїжджай. Мені теж потрібна допомога…
— Мамо, справді, подзвони Світлані. Вона краще за мене з усім упорається. А я, щойно звільнюся, приїду…
Надія Петрівна не вірила своїм вухам.
Віктор поклав слухавку й, наче нічого не сталося, продовжив працювати.
Він любив батька і матір. Просто його любов проявлялася у кількох тисячах гривень, які він щомісяця переказував батькові, та в іноді замовлених продуктах із доставкою.
У батьківському домі він не був уже кілька місяців. І справа була не в браку часу — він боявся старості. А запах ліків у тій квартирі не витримував.
Скільки разів він просив батька відвезти матір у пансіонат? Та той не лише не погодився — навіть заборонив думати про це.
І тепер, коли батька не стало, потрібно було вирішувати, що робити з матір’ю.
Світлана точно не візьме її до себе. У неї чоловік — бізнесмен, удома часто бувають гості, а вона сама постійно в салонах.
Він теж не міг забрати матір. Людочка щодня дорікатиме йому — вона й так сварилася, дізнавшись про грошову допомогу батькам.
Маринка жила в Америці. Вона навряд чи приїде навіть на поминки, не кажучи вже про те, щоб забрати матір до себе…
Надія Петрівна не зволікала. Вона набрала номер доньки й крізь сльози благала:
— Світлано, доню, приїжджай! Тата не стало! Вітя не може, я йому дзвонила! Мені страшно, доню, приїдь швидше!
— Куди я зараз поїду? — здивувалася та. — Я на манікюрі, потім ще укладку треба зробити… У нас сьогодні важливі гості. Ти до завтра потерпиш?
— Світлано, мені хоча б переодягнутися… І з татом треба щось вирішувати…
— Я подзвоню Віті, хай він цим займається. Я зможу лише завтра. У нас важливий прийом. Бувай.
Віктор слухавку від сестри не взяв. А згодом і син, і донька вимкнули телефони.
Надія Петрівна гірко плакала…
Їй було боляче усвідомлювати, що вона виховала дітей, які замість того, щоб приїхати й провести батька в останню путь та подбати про матір, обрали власні справи.
На щастя, двері кімнати були відчинені. Сусідка Оля, вийшовши на балкон, почула плач.
— Надіє Петрівно, що сталося? Вам погано? Вам потрібна допомога?
— Олечко… Сергійка мого не стало… Діти приїдуть лише завтра…
— Потерпіть, люба. Я зараз Павла покличу, він спробує перелізти до вас через балкон.
За десять хвилин Павло був у квартирі, а згодом приїхали люди й забрали Сергія Івановича.
Оля викупала, переодягла й нагодувала Надію Петрівну.
Коли діти не виходили на зв’язок, сусіди організували поминки. Хтось збирав гроші, хтось їхав за продуктами й вінками.
Усі любили й поважали цю літню пару.
Світлана й Віктор з’явилися лише за годину до поминок. Мати сиділа у кріслі, зробленому чоловіком, у чорній сукні та капелюсі. А діти вже подумки рахували, за скільки можна продати квартиру.
Вони не розуміли, що відчуває мати.
Після цвинтаря Надія Петрівна плакала:
— Світланко, Вітю, я ж ваша мама… не віддавайте мене нікуди…
— Мамо, припини! Люди дивляться. Хто за тобою доглядатиме?
— Може, хоча б доглядальницю наймете?
— Це дорого й небезпечно.
— Я могла б доглядати за нею безкоштовно, — тихо сказала Оля.
— Ще чого! Квартиру нашу хочеш!
— Мені соромно таке чути… Ми всі поважаємо Надію Петрівну…
Після поминок діти вирішили відправити матір у пансіонат.
— Я зрозуміла, — сказала вона. — Але покличте нотаріуса.
Наступного дня вона оформила дарчу… на сусідку Олю.
Діти поїхали.
А Надія Петрівна залишилася жити серед людей, які стали їй ріднішими за рідних.
Так у житті буває:
рідні стають чужими,
а чужі — рідними.
Минув рік.
Надія Петрівна жила тихо й спокійно. Кожен її день мав свій усталений ритм: ранковий чай біля вікна, розмови з дітьми Олі, які забігали до неї з книжками й зошитами, прогулянки лоджією в теплу пору року. Вона знову почала усміхатися — не часто, але щиро.
Оля ставилася до неї з повагою й терпінням, ніколи не нагадувала про дарчу, не дорікала й не вимагала подяки. Павло власноруч полагодив старе крісло Сергія Івановича, і воно й далі служило Надії Петрівні. У квартирі, як і раніше, було багато квітів — точнісінько так, як любив її чоловік.
Іноді Надія Петрівна думала про своїх дітей. Не зі злістю — зі смутком. Вона більше не чекала дзвінків і не виглядала у вікно. Просто прийняла: не всі, кого ми народжуємо, залишаються з нами душею.
Одного вечора вона сказала Олі:
— Знаєш, доню… я втратила дітей, але знайшла родину.
Оля мовчки обійняла її.
А Надія Петрівна подумки подякувала долі за те, що навіть у найтемніший час поруч можуть з’явитися люди, які не відвернуться. І цього виявляється достатньо, щоб жити далі — без страху, з гідністю і з теплом у серці.
