— Мамо, я тебе прошу, благаю, будь ласка! Допоможи мені врятувати мого чоловіка! Усього п’ятдесят тисяч! У нас же син… Він може залишитися без батька!
— Світлано… Я можу допомогти лише порадою. Візьміть кредит або зверніться до його друзів.
— Мамо, я, звісно, все розумію, п’ятдесят тисяч — сума велика… Але ж у тебе були гроші! Чому ти нам не допомогла? — з болем у голосі запитала Світлана.
— Ну, скажімо, були. І що? Це мої гроші, я ними й розпоряджаюся, — відмахнулася Любов Максимівна. — Ви ж якось упоралися, нічого непоправного не сталося.
— Ледве, мамо! Ледве! Поки дехто відпочивав на пляжі в Туреччині. І ще невідомо, скільки ми виплачуватимемо кредити, бо нам дали гроші під шалені відсотки.
Повисла гнітюча тиша. Матері, здавалося, більше нічого було сказати.
— Мамо, скажи мені чесно… Якби таке сталося зі мною, ти б теж допомогла Вероніці, а не мені?
— Не порівнюй! Денис, може, й хороша людина, але він мені не син. Чому я, жінка похилого віку, маю рятувати дорослого самостійного чоловіка? Сьогодні ви разом, а завтра розійдетеся. Навіщо мені ризикувати?
Від цих слів стало ще важче. Мати ніби зважила на терезах гроші й людське життя — і гроші переважили. Хоча насправді найважливішою для неї завжди була молодша донька та її бажання.
На жаль, у їхній родині це було звично.
…Коли Світлана була маленькою, вони жили дуже скромно. Інколи не вистачало навіть на шкільні зошити та ліки.
Батьки багато працювали, тому більшу частину дитинства вона провела в бабусі. Додому її забирали лише на вихідні — і то не завжди.
Коли Свєті було дев’ять, народилася молодша сестра Вероніка. На той час фінансове становище родини покращилося, але Світлана й далі ходила зі старим потертым рюкзаком.
Вона соромилася просити зайвого, щоб не бути тягарем. На день народження просила щось необхідне — піжаму, штани або блузку.
З Веронікою все було інакше. Батьки ніби надолужували з нею втрачене. Іграшки, гаджети, обновки — вона отримувала все, що хотіла.
Поки Світлана лагодила свій одяг, Вероніка випрошувала нові модні речі чи дорогі забавки — і швидко втрачала до них інтерес.
Світлана довго думала, що проблема в ній — що вона просто не вміє просити.
Одного разу вона несміливо попросила новий телефон, бо старий уже не працював.
— Ми з татом подумаємо, — зітхнула мати.
Подумали. І подарували молодшій доньці планшет, а Світлані — светр, книгу й коробку цукерок.
Згодом Світлана перестала просити. Але коли постало питання вищої освіти, без підтримки було не обійтися.
Вона мріяла стати юристкою, але безкоштовних місць не було.
— Вступай у педагогічний, — сказала мати. — Там легше. У нас немає зайвих грошей.
Найболючішим було те, що гроші були. Просто вони постійно витрачалися на Вероніку — її бажання, навчання, розваги.
Світлана склала іспити самостійно. Посередньо, але без сторонньої допомоги. Відмова батьків тоді здалася зрадою.
Коли вона переїхала до Дениса, їй стало легше. У його обіймах вона вперше відчула себе потрібною.
Денис рано залишився без батьків і дуже прагнув мати родину. Він допомагав тестю й тещі, ремонтував, возив, підтримував.
Коли батька Світлани не стало, Денис допоміг із ремонтом квартири. Він щиро хотів бути частиною сім’ї.
Здавалося, що став. Але різниця відчувалася завжди.
Поки Світлана з чоловіком їздили на старенькій машині, Вероніці купили новий автомобіль і квартиру.
— Вона одна, їй важко, — повторювала мати.
Світлана мовчала. У неї теж була дитина, але це нікого не хвилювало.
Попри все вона була щаслива. Поки одного дня все не змінилося.
Раптовий біль у грудях у Дениса. Лікарня. Серйозний діагноз. Потрібне термінове втручання і значна сума коштів.
Вони продали машину, шукали гроші, позичали. Але бракувало ще п’ятдесяти тисяч.
Світлана зателефонувала матері.
— Мамо, це дуже серйозно. Нам потрібна допомога. Я поверну все до копійки.
— У мене немає грошей, — сухо відповіла Любов Максимівна.
— Мамо, прошу тебе… У нас син…
— Візьміть кредит. Або нехай допоможуть його друзі.
Світлана намагалася повірити матері. Але вже за тиждень Вероніка виклала фото з відпочинку в Туреччині, дякуючи мамі за подарунок.
Тоді стало ясно, куди поділися гроші.
Світлана плакала не через сварку. Вона плакала за тією маленькою дівчинкою, яка все життя чекала любові.
Найстрашнішим виявився не діагноз чоловіка, а байдужість матері.
Минуло п’ять років. Кредити виплатили. Денис одужав. Їхня маленька родина жила дружно.
Одного вечора задзвонив телефон.
— Світлано, це сусідка твоєї мами. Вона впала, зламала ногу. Потрібна допомога…
Світлана повільно підняла очі на чоловіка й сина.
— А що ж Вероніка? — спокійно запитала вона.
— Вона давно в Києві. У неї своя сім’я…
Світлана зробила паузу.
— Дякую, що повідомили. Але допомогти я не зможу.
— Як це?
— Моя мама все життя вкладала сили й гроші в одну доньку. Коли мені була потрібна допомога — мені відмовили. Нехай тепер допомагає та, кого вона обрала.
Вона спокійно попрощалася і поклала слухавку.
Руки трохи тремтіли, але в душі було тихо.
Світлана підійшла до чоловіка й сина та обійняла їх.
Усе, що їй було потрібно, знаходилося тут — у межах їхнього дому. А решта — лише наслідок чужого вибору.
А як би ви вчинили в такій ситуації?
